Поет - трибун своєї доби

 

1 лютого виповнюється 125 років від дня народження

 Євгена Маланюка

В історії української літератури ХХ століття Євгенові Маланюку належить одне з найпомітніших місць. Визначний поет і літературзнавець, автор мистецьких есе та історичних розвідок, палкий патріот України й гуманіст - таким постає він перед читачами.

Більшу частину свого життя Євген Филимонович провів у вимушеній еміграції. Живучи за межами України, Євген Маланюк ні на мить не поривав з нею, служив Батьківщині словом.

Мій ярий крик,

Мій біль тужавий,

Випалюючи ржу і гріх,

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх.

Протягом довгого і складного життя Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп'ята душа. Свідчення тому - низка поетичних книг, статей. Що ж давало сили вистояти і творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненість у правильності обраного шляху, в доконечній потребі бути саме будителем народу? Відповідь очевидна - в невичерпальності свого народу, своєї України. У творчості митця один адресат і один герой - Україна.

Ти не загинеш, мій народе,

Пісняр, мудрець і гречкосій.

Бо вірю: судні дні не даром

Твій чорний рай зняли пожаром,

І пломінь слупами росте,

Сполучаючи з небом степ.

І небо сходить на країну

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни - Україну

Новий узріє чоловік.

"Маланюкова поезія залишиться... доказом суворої сили українського слова, його здатності бути не лише мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, - а й безжально-точним, пружним, лапідарним, його здатності бути згустком волі й думки, що  концентруються в пекуче почуття". (Іван Дзюба)